Связь между картиной и рамой не случайна: они нуждаются друг в друге. Полотно без рамы похоже на
ограбленного и до нага роздетого человека. Смысл при этом переливается через край холста
и улетучивается с воздухом. И наоборот: рама требует вставленной в нее картины, а иначе
превращает в картину всё что обрамляет. (Хосе Ортега и Гассет, 1921)

Мар

16

В рамках проекту «УКРАЇНСЬКІ СУЧАСНІ ФОВІСТИ» КалитаАртКлуб запрошує на персональну виставку Мар’яна Луніва «Я…і ДОВКРУГИ: ще-не-висловлене…»

«Мистецтво боїться одного: кімнатної температури. Це світ, де ніщо не протиставляється тобі й ніщо не може стати для тебе межею. Це світ, де панує віра у не-пізнаваність дійсності, не-сформованість краси, не-окресленість усього й себе.
Для Мар’яна мистецтво – це пошук своєї власної правди, яка, вочевидь, не є абсолютним аргументом для інших, але саме така, якою він її бачить: його правда не є застиглою, вже сформованою, її сенс у ставанні, а не стані, у русі всередину через Я – до Довкруги. Це новітнє про-явлення вчорашньої й позавчорашньої очевидності; це нагода завітати туди, де його ще не було …по-справжньому; це можливість допомогти собі-учорашньому, підкорегувати непоправне минуле, завітати у ще-не-реалізоване майбутнє. Мар’ян шукає не-викінченого себе, а невловимого себе – суперечливого, незрілого у своїй зрілості, здатного розпізнати й вловити свій власний колір у нестримному палахкотінні кольорів.

Довкруги – простір:
Довкруги – час:
Довкруги – текст, у якому кожен розділовий знак, кожне слово щось значать, й приєднання до їх змістів, їх осягнення витворює повноту власного буття:
Довкруги – особливий серединний світ людини, що між нескінченністю Космосу та бездонністю людської психіки – олюднена дійсність:
Довкруги – вдих і видих; вічновисоке небо й мармур хмар; поліфонія кольорів; гірські вершини, пошарпані хмарами, чи то хмари, пошарпані вершинами; земля, що здається вдаряє по ногах хвилею, й ніби відчуваєш ту її хвилястість; прозорість дня, коли спека освіжає; скрізь кольорове й сліпуче світло, у плямах між кронами дерев; далека темна зелень й лінивий ритм долин; фіолетово-сині ворини; вічно теперішні міста; сума життів, дій, думок, намагань і прагнень, преживань і страждань, злетів думки; глухі передчуття й призвістки:
: Усе відкривається зорові тільки тоді, коли митець ще тут не був, й тільки тоді є нові краєвиди, яких ми ще не бачили; макети міст, що ніколи не були збудовані; люди, яких ми ще-не-зустріли; ще-ніким не почута музика; ще-не вироблений реєстр існування.
Урухомлюються межі за допомогою метамови кольору й світла, що нею промовляє Довкруги. Вслуховуватися у кожне слово, спромогтися на індивідуальне розшифрування закладених смислів, «бути собою, а не вдавати себе», не бути окресленим, а бути кимсь; будувати образ за внутрішньою логікою самого образу, а не за пласкою емпірикою матеріалістично сприйманого світу – настанова, що супроводжує кожну роботу Мар’яна, дистанціює його до власної дійсності.

Художника цікавлять не поодинокі стани, а схоплення синтетичного образу. Він синтезує і прагне сутнього й істотного. Те, що йому потрібне – синтетичний образ Довкруги. День і ніч, ранок і вечір … узяті не в одинокості і неповторності одного конкретного прояву. Вони взяті у своїй незмінній вічній сутності. Такі бувають, були й будуть дні і ночі. Такі вони є. Це ритуал самовиявлення Довкруги. Так вічно повторюється ритуал релігійної відправи.
Аби відчути Довкруги, треба увійти у нього – його текст, дихати його повітрям, хворіти його болячками, мовчати його тишею, бути його архітектурою, стати його поезією ….
У кожній картині Мар’ян декларує свій авторський світ, витворює свою власну дійсність, що є свого роду співтворчістю (актом співтворчості) мистця із креативними силами Довкруги. Тому у кожній роботі ще-не-висловлене, спільно-створюване буття.
Нескінченність Довкруги – невичерпність Я: пізнати-пережити-висловити-охопити розмаїття можливих проявів. Мандруючи між ними – від полотна до полотна –художник реалізовує свій власний проект, говорить своїм голосом, виписує своїми нотами, що їх власноруч підібраний оркестр буде грати без фальші. Захоплива мандрівка, збурення власного Я, і не знати до якого ґатунку нескінченості-невичерпності готовий мистець … та й усі ми…
Мене ще тут не було
Це ще не я
Ще-не-висловлене»
(Вероніка Алексанич)

Фото с выставки