17.02 – 7.03.2012

Магією простих речей заповнила Олеся Джураєва галерею «КалитаАртКлуб».
У рамках проекту «Мистецтво на папері» у двох залах галереї – кольорові гравюри на картоні та чорно-білий лінорит.
Узяті «із самого серця буденної рутини» (І.Стратійчук) старі скляні келихи, легендарний велик «Україна», стільці, музичні інструменти, поличка та вішалка у передпокої – усі вони стали натурниками для нової серії графічних робіт і персонажами історій, якими Джураєва зачаровує свого глядача. Про нові роботи художниці мистецтвознавець Іванна Стратійчук написала: «…Джураєва піднімає з пилу списані і забуті уламки буденного, сірого, які «назавжди» визнані нецікавими, обмахує їх від бруду – і от перед нами перли. Її роботи – це своєрідний графічний щоденник, зупинені моменти повсякденності, сповнені сакрального блиску. Майстерність художниці полягає у тому, що, намагаючись прочитати історію, відчути ауру неживих предметів, вона силою мистецтва вдихає в них життя, створює маленьке повсякденне диво. Цим дивом Олеся Джураєва ділиться із глядачем, а її роботи промовляють: прекрасне поруч, треба лиш пильно і з інтересом вдивитись у повсякденне.»
Долучитись до «Магії простих речей» можна на Богомольця, 6 від 17 лютого до 7 березня 2012

Фото с выставки

Осінній Крим знову подарував натхнення п’ятьом відомим київським художникам – О.Аполлонову, О.Придуваловій, С.Вовку, В.Призанту та А.Примаковій, які взяли участь у традиційному пленері КалитаАрт.

У жовтні давня Феодосія помалу набирає звичного вигляду. Курортний сезон закінчено, і мешканці міста прибирають торговельні намети, не чути настирливого шансону, на пляжі нечисленні туристи ловлять останні теплі дні. Життя завмирає на набережній, але природа – в силі. Ще майже немає пожовклого листя, лише «облітають» рекламні надписи та інша курортна мішура з обшарпаних будівель – колись елегантних південних вілл.

Море – головний режисер – розгортає справжні театральні вистави в атмосфері: дарує ранкові серпанки, протягом дня гонить по небу казкові декорації, раптом мінливе небо поступається, і сонце проривається крізь хмари. І море в осінніх променях виграє дивовижними кольорами…

Фото с выставки

Виставка презентує відроджене для сучасної Украіни ім’я визнаного майстра акварелі і понад 40 творів із колекції родини художника.

Роботи Г.А.Сокиринського (1900-1974) належать до золотого фонду украінської акварелі. Один із найстаріших майстрів акварельного живопису прожив життя, не багате на зовні яскраві події, але сповнене глибоко поетичного і тонкого живописного бачення світу, яке не залишало митця упродовж всього життєвого і творчого шляху, де б він не перебував – у рідній Білоусівці на Вінниччині, у Криму, далеких Бухарі та Самарканді, на Ризькому узбережжі або у Києві, де провів майже все своє свідоме життя. Мабуть, саме про таку скромну і віддану справі людину у В.Симоненка є рядки: «…зачарований світом, натхненно і мудро творив…». Зачарований світом художник залишив нескінченний ліричний щоденник, присвячений не тільки тому, що він зображував, але й йому самому. Творчий доробок Г.Сокиринського наочно демонструє, як його художня мова збагачується новими засобами, стає гнучкою і вільною, здатною передати не лише форми, а й живий подих природи та тонкі нюанси збуджуваних нею почуттів. Експозиція виставки складається переважно з робіт 50-60-х років – періоду , який сам художник вважав переламним у своїй творчості. Це – великі цикли акварелей, написаних у результаті подорожей до Криму у 50-х та до Узбекістану і Прибалтики у 60-ті роки, коли його творчість досягла повного розквіту. У багатьох сенсах те, що зроблено у цих поїздках, – підсумок всього попереднього шляху художника. Гострота вражень від незнайомих місць, незвичної природи і чудових пам’ятників старовини не зникає весь час, поки художник подорожує по містах Середньої Азії та краін Балтії. Композиційні і колористичні рішення його акварелей і рисунків – від прагнення зберегти неповторну красу того, що відкривалося йому у поїздках, передати захоплення цією красою. Про золотий фонд украінської акварелі і майстрів цієї складної техніки живопису влучно сказав мистецтвознавець О. Титаренко : «…справжня акварель – ковток повітря. Ніяких мудрувань – життя a la prima».

Фото с выставки

КалитаАртКлуб у проекті «Мистецтво на папері» презентує нову виставку – живопис заслуженого художника України Марти Базак.

Серія вишуканих натюрмортів має назву «Тихі розмови». Як розповіла сама пані Марта, усе почалося з крейдованого паперу. А саме від того, що художниця відкрила для себе його властивості, які стали поштовхом для написання цілої низки творів alla prima. І використовувала для цього не звичну акварель або гуаш, а олійні фарби та акрил.

Такий різновид техніки олійного живопису дозволяє виконати картину за один сеанс на відміну від традиційного способу, коли художник накладає фарбу шар за шаром. Прискорений спосіб має як свої переваги, так і недоліки – легко зіпсувати, майже неможливо виправити. Та в роботах Марти Базак є головна передумова живопису alla prima – впевненість, розкутість майстрині та її досвід поводження з фарбами. ЇЇ спонтанний живопис – іноді пастозною фарбою, з рельєфною фактурою, а іноді прозорий і майже акварельний, з розмитими контурами – не «впадає в око» відразу яскравими кольорами. Тонка палітра художниці відкривається поволі у «тихих розмовах» з глядачем. Багаті відтінками сірого, попелястого, охристого, композиційно досконалі роботи свідчать про талант будувати складну гаму мінімальними засобами. Предметний світ, який мовчазно вишикується перед нами, і є змістом висловлення картини, яке можна розглядати як алегорію тиші, самотності, спокою. Марта Базак підкреслює характерні частини цього світу, а другорядні просто випускає, адже картина – дещо інше, ніж просто відображення або копіювання дійсності. Врешті, живопис – це настрій, бажання творити, ясне уявлення про картину, її концепцію.

Живопис на папері Марти Базак – це і образо-творча робота, і процес утворення простору, який несподівано виходить за межі площини картини – експозиція виставки сповнена повітря і світла. За «Тихими розмовами» з Мартою Базак і думається, і дихається легко.

Фото с выставки

У рамках проекту «Мистецтво на папері» КалитаАртКлуб пропонує «Маленькі шедеври» великого майстра.

С.О,Григор’єв (1910-1988) — академік, народний художник, лауреат — отримав визнанния і здобув славу справжнього метра живопису і рисунку за життя. Його великі в усіх сенсах полотна зберігаються у Національному художньому музеї України, у Державній Третьяковській галереї, у багатьох музеях та приватних зібраннях України та світу.

Сергій Олексійович залишив багато учнів, створив цілу художню школу — майже 30 років вів жанрову майстерню і 5 років очолював Київський художній інститут.

У жовтні 2010р. до 100-річчя від дня народження майстра у НХМУ, в якому зберігається понад 100 творів Григор’єва, з успіхом пройшла ювілейна ретроспективна виставка, яка продемонструвала різні періоди та грані творчості художника.

На відміну від ювілейної, виставка у КалитаАртКлубі спрямована на розкриття іншого С.Григор’єва, зовсім не офіційного і відомого усім художника. Презентовані роботи – із сімейного зібрання. Вони дають можливість зазирнути на творчу «кухню», простежити, як виникали задуми майстра, на чому зупинялась його увага. Експозиція складається з рисунків, пейзажних етюдів, портретів близьких йому людей. У «Маленьких шедеврах» – маленькі сюжети з життя, незначні події: за книжкою, на пляжі… Такі роботи, за висловом І.Горбачової, «промовляють тихим голосом». Пейзажні етюди — як перевірка своїх сил, фіксація моменту, який зацікавив художника, часто — прямий матеріал для майбутніх робіт.

Із руху та перехрещення ліній народжуються мінливі образи: дерева у процесі росту, вода у безперервній течії, де колір та матеріальність предметів немов розчинюються у пустотах і замовчуваннях на папері.

Рисунку С.Григор’єва притаманний персональний почерк художника з його індивідуальною фактурою, оригінальною і неповторною. Він може бути незавершений, і навіть у цій незакінченності закладена його чарівність…

Фото с выставки

Від 9.09.2011 до 21.09.2011 в галереї «КалитаАртКлуб» працює виставка кераміки Ольги Рапай «Кольорові ярмарки».

Традиційно кінець літа-початок осені – це час проведення ярмарків, які завжди були не тільки місцем купівлі-продажу, а й справжнім народним святом. Недарма ярмарок викликає асоціації з карнавалом, театралізованим дійством, атракціонами, особливою піднесеною атмосферою.

У перші поки що теплі осінні дні «Кольорові ярмарки» Ольги Рапай демонструють роботи з кераміки – матеріалу, безпосередньо пов’язаного з теплом. Це тепло – не тільки енергія вогню, яку кераміка буквально вбирає під час випалу, а й тепло рук Майстра, адже кожна річ виліплена руками Ольги Перецівни.

За освітою Ольга Рапай не кераміст. Закінчила факультет скульптури Київського художнього інституту, працювала скульптором-фарфористом на Киїському керамічно-художньому заводі. Та зустріч з керамікою визначила подальше творче життя. Кераміка вабила як невичерпний матеріал для скульптури, та хіба можна було обминути вази, настінні тарелі, рельєфи…Усе це – як і годиться на ярмарку – присутнє в експозиції виставки разом із скульптурними персонажами, виконаними в теракоті, поливній кераміці, шамоті. Купці і музиканти, блазні, ворожки, пересічні відвідувачі ярмарку – безліч характерів, надзвичайно виразних і впізнаваних.

Виставку організовано за сприяння та всебічної підтримки Центру юдаїки НаУКМА та Катерини Рапай.

Фото с выставки

«Без сумніву, філософи мають рацію, стверджуючи, що поняття великого і малого суть поняття відносні», – зазначив Дж.Свіфт у романі «Подорожі Гуллівера». Колись скромний побутовий (або малий) жанр живопису натюрморт, який виник свого часу із натуралізму, в період повної перемоги зображувальних тенденцій, поступово прийшов до пере-створення дійсності, до деформації і став, за висловом Б.Віппера, синонімом живопису, перетворився на особливе художнє світорозуміння.
Речі стали найважливішою темою і художнім знаряддям новітніх течій у мистецтві. Згодом кубізм, футуризм, супрематизм замінили зображення речей на так званий «речовинний, матеріальний живопис», використовуючи для цього колір як головний засіб вираження. Це – своєрідна агресія кольором, визволення кольору з-під влади «школи».
Теоретики часто намагалися пояснити диво живопису «школою», тобто сумою складних послідовних дій та вже розроблених заходів. Але ніяка школа – сама по собі ще не життя. І якою б суворою і навіть примусовою не була «школа», живе диво образотворчого мистецтва дихає, де хоче. Усе, що робить живопис живим та виразним, має незгладимий відбиток руки, а точніше – душі художника і містить увесь чуттєвий досвід особистості майстра.
Отже, коли більш як 100 років тому засилля «школи» викликало відповідну реакцію, художники-фовісти почали спрощувати процес живописання, скорочувати кількість шарів та ступенів цього процесу, аж доки не дійшли мінімалізму, дозволеного у живописі.
Вони «дикі» (з франц. – fauve – дикий) лише на полотні, картоні або папері.
Відомі українські художники, представлені в експозиції, – Ганна Файнерман, Олена Придувалова, Давід Шарашидзе, Петро Лебединець, Олексій Аполлонов та інші – мають чудову школу майстерності. Проте не намагаються в очах глядача надати своїм роботам багатоскладності… В їх картинах видно практично усю художню кухню: ось полотно, часом із залишками не зафарбованої площини, як у Аполлонова. Можна простежити, як рухається пезль, залишаючи кольорові плями та лінії. Здається, техніка зрозуміла, а як із цього виходить картина, як з’являється гармонія і глибина, незрозуміло.
Звичайно, в сучасному українському мистецтві є багато художників, які працюють із «чистими» кольорами. Організатори виставки не претендують на повний репрезентативний перелік імен. Просто лише деякі з них залишаються у великому «малому» жанрі натюрморту. І лише декому з них вдається зберегти ту свіжість, радість і простоту, які були властиві фовістам з самого початку і сьогодні.

Фото с выставки

«Місто в рамі» – це загальна назва виставки, що, як сподіваються організатори, розпочне новий проект, присвячений міському пейзажу і міській культурі. Свого часу завдяки Відродженню європейська культура пізнала і навчилася цінувати давнину. Поступово ця любов до стародавніх пам’ятників стала однією з основ європейської культури, свого роду противагою її нестримної тяги до прогресу. Але пристрасть до втіленого в будівлях минулого залишається привілеєм меншості. Звичайно, не тієї меншості, якій належить більшість національного багатства, а тих небайдужих людей, кого Григорій Померанц називає «творча меншість» і для кого фрагменти історичного полотна міста щільно переплетені з особистими спогадами і переживаннями якогось конкретного міського куточка. Тому в експозиції першої з циклу виставки, присвяченої Києву – «Столиця, яка зникає» – ви не знайдете панорамних або «гламурних» зображень міста. В роботах художників, чиї імена вже увійшли до історії українського мистецтва – Юрія Хіміча, Галини Григор’євої, Якима Левича, Бориса Рапопорта, Михаїла Вайнштейна, Зінаїди Волковинської, Григорія Сокиринського, Олександра Вовка – можна побачити руїни Київського університету, опинитись на вечірній неосвітленій вулиці, визирнути у вікно на затишний печерський двір, відчути прохолоду каштанової алеї.. В них відчувається особиста присутність автора, вони залишаються уроком і наочним спогадом про те, чого ми самі пам’ятати не можемо. До знаменитих «шестидесятників» приєднуються сучасні роботи Л. Рапопорт, О.Агамян, О.Аполлонова та ін .Умитий дощем Київ побачить з вікна майстерні закохана в місто О.Придувалова, а березняківські нудні дев’ятиповерхівки перетворює на східні пагоди уява і майстерна рука П.Фішеля . Через будівлі нам передаються спогади батьків, а ми передаємо їх далі, своїм дітям, і так здійснюється збереження нас, людей, як самих себе.

Безоглядна віра в те, що нове завжди найкраще, веде до спустошення пам’яті і втрати життєвих смислів. І коли знищують навіть самі незначущі споруди, то уривається нитка, яка крізь десятиліття і століття підтримує дух, притаманний людям, які живуть на цьому місті.

Нерозуміння цієї властивості старих будинків – головний гріх багатьох наших співвітчизників, як і нерозуміння тієї обставини, що навіть дуже-дуже схожий новий дім не замінить старий, як воскова фігура не замінить покійного діда.

Фото с выставки

Виставка відомої київської художниці Ольги Кравченко відкрилася в галереї «КалитаАртКлуб» і складається з робіт, які всі без винятку виконані на пленері в Києві, під час подорожей Україною та до інших берегів.

В експозиції представлені міські пейзажі – життя столиці, враження від подорожей на Закарпаття, Хмельниччину, до Криму, до Єгипту, Йорданії, Чорногорії, Франції, а також  на о.Крит.

На інших берегах люди так само зустрічаються у кав’ярнях, милуються морем, годинами розмовляють або насолоджуються тишею – прості сюжети, і особливий погляд на них, і свій неповторний почерк в живописі.

Те, як ми сприймаємо оточуючий нас світ, які від того отримуємо враження і у який спосіб здатні розповісти про свої враження і почуття – все це значною мірою є розповідь про нас самих. Так і картини Ольги Кравченко сповнені її особистого внутрішнього світла не менше, ніж яскравого середземноморського сонця. Вони свідчать про наявність у автора не тільки майстерності і прекрасного відчуття кольору, а й того, що великий Паоло Веронезе називав найціннішим у художника. Це щирість і скромність…

Живі почуття підробити неможливо. І кожна робота художниці дихає натхненням від захоплення тим, що її оточує і до чого вона торкається пензлем. Блискучий есеїст і відомий мандрівник Петро Вайль в останній своїй книжці «Слово в пути» зауважив, що «подорожувати і мовчати про це – не тільки неприродно, але й нерозумно. Більш того – неможливо». Для Ольги Кравченко так само неможливо не залишити для нас на полотні картини життя на інших берегах. На них гойдаються пальми під високим небом з яскраво-сліпучим сонцем і обпалюючим вітром у старих арабських поселеннях, зворушливі самотні стільчики на білому тлі парапету грецької кав’ярні, що старанно відкидають тіні і подвоюються в очах, терпляче очікують на клієнтів, заклично мерехтять вогні вечірнього готелю в Єгипті, вирує і гуде життя біля ресторану у Парижі… Та призначення і кінцевий пункт будь-якої подорожі – це повернення додому. До величного Мукачівського замку і старовинних київських будинків, задумливої річки на Вінниччині або засніженого Воловця. І врешті-решт – це повернення до себе, до акордів кольору та ритму.

Фото с выставки

З 12 березня в галереї «КалитаАртКлуб» відкрито персональну виставку Бориса Єгіазаряна «Колір неба». Зазвичай, коли промовляють слово «артист» або «художник» ми уявляємо собі певне розподілення праці. Що одні люди живуть, а інші пишуть поеми, картини і таке інше.Ні. Бути художником – значить не тільки працювати над творами, це ще й мистецтво в широкому сенсі – коли художник створює не лише кольорове багатство на полотні, а ще й відповідні конструкції, які генерують в нас певний стан душі. Мистецтво – це життєва дія, це відтворення в нашому житті іншого життя без обмеження нашого психологічного уявлення. Нашого уявлення про можливе.
Борис Єгіазарян – без перебільшення – належить до митців, які здатні вивести нас за рамки нашого власного горизонту можливого, щоб ми побачили дійсний світ і справжній колір, завжди закритий екраном удаваного життя, того життя, що лише здається нам.
Вже після першого знайомства з роботами Бориса відразу згадуєш вірші Бараташвілі у відомому перекладі Б.Пастернака «Цвет небесный…». І хоча в них йдеться про
блакитний, небесний синій колір, ці слова, здається, якнайкраще відповідають тому настрою і збудженню уяви, яке охоплює вас у майстерні художника. І справа не тільки в
його особливому синьому, який просто палає кольором. Справа в тому, що в Бориса Єгіазаряна будь-який колір є «цвет небесный», є колір неба. І він є такий як за наукою (адже всі кольори – це результат дії світла, і небо лише здається нам блакитним, насправді небо розсіює промені всіх видимих кольорів), і за походженням.
За своїм походженням –
тому, що таке особисте відчуття кольору, яке є у Бориса Єгіазаряна, як і будь-який талант – це дарунок неба. Художник надихає і змушує нас по-новому побачити світ, інакше відчути його. Глибина і духовний зліт творчості Бориса Єгіазаряна пов’язані з усім контекстом його життя, його кольори такі натхненні, такі насичені емоціями, що вони
розфарбовують нашу буденну дійсність у колір неба.

Фото с выставки